Знаємо цього поета-шістдесятника і як ліричного співця природи, і як автора рядків «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!». Нині ж пропонуємо дізнатися більше фактів із життя Василя Симоненка: як він вигадував ніжні нікнейми для дружини, чи вважав себе геніальним і як боровся за українськість. Гайда читати!
Захопився віршуванням ще за школярства
Василь Симоненко навчався у школі сумлінно й завершив її із золотою медаллю. На навчання щодня ходив по 9 кілометрів, тож дорогою мав удосталь часу на роздуми й вигадування віршів. Для розвитку цього хисту відвідував шкільний літературний гурток, яким керувала вчителька Марія Сидоренко.
Пізніше вона згадувала, що один із Василевих віршів гуртківці вирішили надіслати на конкурс. Завдяки цьому твір надрукували в дитячій газеті, а редакція в особистому листі привітала автора. Відтоді Василь Симоненко ще більше зусиль вкладав у творчість. «У старших класах це уже було у нього серйозне захоплення, а може, й проблиском таланту», — розповідала Марія Сидоренко.
Вигадував пестливі нікнейми для дружини
Ще за часів навчання на журфаці Київського університету імені Тараса Шевченка Василь Симоненко проходив практику в редакції видання «Черкаська правда». Після завершення навчання влаштувався туди працювати й саме там зустрів майбутню дружину — кур’єрку Людмилу Півторадні.
Василь писав дівчині романтичні листи, сповнені щирості та гумору. Зокрема, вигадував розмаїті пестливі назви для неї: Люська, Люсь, Люся, Люсьок, Люсьєн, Малюся, Малюсик, Малюсічка. Себе ж підписував так: Твій Вася, Твоя полтавська Галушка, твій чолов’яга Васильок; або похідним від прізвища — твій Симон.
Не визнавав авторитетів
Василь Симоненко публічно обурювався негідними вчинками навіть відомих людей. Письменник критикував їх за бюрократію та зрадництво, а ще — за дурість і пусте красномовство.
Зокрема, різко засудив текст відомого в СРСР російського письменника Євгена Євтушенка «Автобіографія». Той написав про вдячність війні: мовляв, вона відкрила йому очі на поняття «Батьківщина» і на те, що він — росіянин. Василь Симоненко прокоментував це так: «Дякувати війні — це або параліч душі або манірність, що межує з ідіотизмом».
Знецінював свої літературні досягнення
У поета була висока планка в літературі, до якої він прагнув дотягнутися. «Хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією. І якщо це вдається мені рідко, то це не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію та мало знаю», — так він сказав в інтерв’ю на радіо з нагоди виходу своєї збірки віршів. До слова, колеги сприйняли збірку позитивно, та й загалом цінували його творчість. Олесь Гончар, приміром, свого часу назвав Василя Симоненка «витязем молодої української поезії».
Попри самокритичність, поет, однак, бачив сенс розвиватися в літературі задля успіхів митців-наступників і українського слова загалом. «Я розумію, що поет з мене такий собі. Але бувають і гірші. Такі, як я, теж потрібні для літератури. Ми своїми кволими думками угноїмо ґрунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарас або Франко», — писав він.
Боровся за встановлення історичної справедливості
Василь Симоненко разом з іншими українськими шістдесятниками — Аллою Горською та Лесем Танюком — був членом Клубу творчої молоді «Сучасник». Разом вони шукали місця поховання жертв сталінізму. Зокрема, Василь і Алла обійшли десятки сіл поблизу Києва та розпитували місцевих мешканців про могили в’язнів, яких розстріляли радянські спецслужбісти.
Врешті вдалося зібрати докази, що політв’язнів ховали на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях і в Биківні під Києвом. Активісти звернулися до Київської міськради, вимагаючи створити національні меморіали для вшанування жертв радянського режиму, а ще — відкрити документи та розповісти людям правду про Биківню.
Їхні вимоги залишили без відповіді, проте відтоді влада пильніше придивлялася до діяльності митців. Невдовзі Василя Симоненка затримала міліція — нібито за побутове правопорушення. У відділку його жорстоко побили, прив’язавши пасками до лежака. Опісля поета тривожили сильні болі в попереку та нирках, за рік через ці ускладнення він помер.
Друзі видали більше його віршів, ніж він сам за життя
Помер Василь Симоненко молодим — у 28 років, тож за життя встиг надрукувати лиш одну збірку поезій. Це була книжка «Тиша і грім», яка побачила світ 1962 року.
Після смерті поета друзі заходилися просувати його творчість. Іван Світличний і Анатоль Перепадя зібрали рукописи Василя Симоненка й після похорону повезли до Києва. Іван Світличний обстоював ідею зберегти всі твори друга. З ним сперечався Євген Сверстюк, який вважав, що сам автор не хотів друкувати свої політичні вірші.
Друзям доводилося докладати значних зусиль, щоб вірші опублікували. Радянська влада чинила опір і цензурувала твори. І все ж таки 1964 року вийшла друком збірка віршів «Земне тяжіння», за рік — «Берег чекань», а 1981 року — «Лебеді материнства». Також 1964 року надрукували казку «Подорож у країну Навпаки», а рік потому — збірку новел і гуморесок «Вино з троянд». Оприлюднили друзі й щоденник Василя Симоненка — спершу лиш фрагменти й самвидавом.
Джерела світлин
1. Український інститут національної пам’яті
2. «Локальна історія»
3. Симоненко В. Ти знаєш, що ти — людина. — Київ : Наукова думка, 2005
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.