"Свічка у вогні" до дня пам'яті жертв Голодомору - геноциду

 

“…Давайте цього дня поставимо на підвіконня запалену свічку, щоб згадати мільйони розстріляних, померлих від голоду. Багато хто з них не встиг залишити на цій землі свого прямого продовження — синів та доньок. Палаючи у наших вікнах, вогники свічок стануть знаком того, що їх не забуто, що й вони мають нащадків, які їх пам’ятають”. Ці слова належать Джеймсу Мейсу, американському історику, досліднику Голодомору в Україні.

Щороку в останню суботу листопада Україна і світ вшановують памʼять про жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років. Традиційно в цей день ми запалюємо свічку памʼяті. Важливо, аби ця акція з часом не перетворилася на формальність, а молоде покоління українців та українок з розумінням та емпатією ставилося до цього ритуалу.

У більшості українських сімей нині немає сімейних реліквій, які б передавалися з покоління в покоління й берегли сімейну історію. Їх немає не через те, що їх не було, не через те, що вони були втрачені при переїзді чи загублені, атому, що їх забрали совєти. Люди були вимушені продавати й віддавати все, щоб вижити, щоб врятувати дітей від голодної смерті, тоді як усю їжу забирала совєцька влада. І таких сімей в Україні мільйони.

Чи не кожна українська родина постраждала від акту геноциду, який здійснила совєцька влада проти українського селянства у 1932-1933 роки. Голодомор був не лише спробою тоталітарного комуністичного режиму зламати опір і підкорити волелюбне та індивідуалістське українське село, перетворивши українців на слухняних і боязливих працівників колгоспів, втративши свою самобутність. Це була спроба знищити памʼять українців про власне минуле, про власний народ, спроба змусити на десятиліття замовкнути, щоб приховати злочини совєцької влади. Адже народ живе доти, поки жива його історія, жива памʼять нащадків.

 Говорячи про памʼять, можна проаналізувати цитату американського історика Джеймса Мейса, який присвятив своє життя дослідженню теми Голодомору. Для цього він переїхав в Україну.

Джеймс Мейс. Джерело: zik.ua

Мейс був активістом, який у своїх працях і виступах апелював до світової спільноти, акцентуючи, що Голодомор був актом геноциду проти цілого народу. Саме Джеймс Мейс у 2003 році у свій день народження запропонував вшановувати памʼять про жертв Голодомору-геноциду, здійснюючи символічну акцію “Свічка у вікні”.

Арт про Джеймса Мейса. Автор – Іван Кипібіда, arc.ua

Джеймс Мейс – нащадок індіанського племені черокі, яке за рішенням уряду США у першій половині ХІХ століття було насильно переселене з корінних земель у Північній Кароліні та Джорджії до Оклахоми. Нині черокі майже повністю асимілювалися, забувши власну історію й культуру. Особиста історія Джеймса Мейса спонукала його до пошуку правди про Голодомор, про яку світ мовчав упродовж багатьох десятиліть. Дослідник зазначав:

“Своєму народові я вже не допоможу, а вашому спробую допомогти заговорити. Ваші мертві обрали мене”.

✔ Ось стаття Джеймса Мейса “Свічка у вікні” від 18 лютого 2003 року, опублікована в газеті “День”:

“П’яти хвилин, що їх було виділено мені на слуханнях для розповіді про американську Комісію з Голодомору, було явно не досить, щоб встигнути сказати багато чого понад те, що ми зробили все, що змогли. Україна, за небагатьма винятками на кшталт лідера комуністів Петра Симоненка, загалом дійшла того ж висновку, який ми зробили 1990-го: в тридцятих роках українці стали жертвами геноциду й були настільки покаліченими, що багато які вади, сьогодні притаманні українській державі, випливають саме звідси.

Як іноземець, я почуваюся не дуже затишно, даючи політичні поради — навіть під вигуки деяких комуністів, що мені слід би повернутися до своїх індіанців. Однак ті роки, які я витратив на вивчення цієї трагедії, змусили мене дати одну пораду, щоправда, я не певний, що її правильно зрозуміли. Як людина, яка безуспішно намагалася заснувати інститут для вивчення геноциду десять років тому, я не можу не вітати нещодавньої ініціативи деяких політичних діячів про створення інституту з вивчення Голодомору. Заклик комуніста Бориса Олійника назвати імена всіх винуватців та їхні жертви (що легше сказати, аніж зробити), також доречний, так само як і запізнілий намір поставити пам’ятник жертвам. Я ж хочу запропонувати лише акт національної пам’яті, доступний кожному: в національний день пам’яті жертв 1933-го (четвертої суботи листопада) визначити час, коли кожен громадянин цієї землі, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих. Це було б гідною відповіддю на слова о. Олександра Биковця, який став священиком в Америці:

“…Всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні-завтра їх знищать, але їх турбувало передовсім: чи знатиме світ про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема – ще більш духовна: чи буде кому помолитися за всіх, хто загинув?”

Навіть сім десятиліть опісля свічка, що мерехтить у вікні, видається мені гідною відповіддю!”

Ось ще декілька ресурсів для дослідження історії Джеймса Мейса:

✔ Локальна історія: “В Україну покликали мертві, але не чули живі. Яким був Джеймс Мейс?”;

✔ Локальна історія: “”Росія поглядає на Україну як на щось втрачене”. Виступ Джеймса Мейса”;

✔ Український інститут національної памʼяті: “Люди Правди: Джеймс Мейс”.

Пропонуємо в останню суботу листопада, о 16:00 запалити свічку у вікні в знак памʼяті й поваги до тих, які стали жертвами совєцького сталінського тоталітарного режиму, в памʼять про тих, особисті історії яких намагалися знищити.